СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

Буду приходити так, як приходила вчора – 

ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,

ніби така, що вже завтра зібралась за край.

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.

Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.

Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.

Ніччю обернусь. Ти тільки мене не жени.

Двері у сни відкриватиму, ніби у рай.

Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.

Ранок впущу у кімнату на сонячних крилах….

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Здавалася вона мені сумною. Уранці попрощатися хотіла, Сміливо за столом вона присіла… До серця смуток не клади, просила, Не обгортай мої опалі крила, Не зазирай печаллю в мою душу Із самоти я вибиратись мушу… Від неї я невміло відбивалась Та самота щільніше пригорталась. Спокусливо шептала і пророче… І світлий день ішов у смуток ночі. Тремтіла кава у моїй долоні, Останній промінь стерсь на підвіконні, А самота мостилася під серцем, Неначе стала вже життєвим сенсом, Неначе ми із нею стали цілим… Та, просто, якось, друзів поріділо. Згубилися слова у заметілі Думок, що у мовчанні посивіли… Необережно самоту позвала… - Ти відпусти мене, - її благала… Так щиро я просилася на волю, Не прогадати ще старалась долю. А самота скептично усміхалась І залишати душу не збиралась. В моїх руках давно схолола кава, А я все менше й менше мала права. Ще більше в низку додавала смутку, Сіріла вже у кожному закутку. І серце в павутиння обгортала… Стояла недоторканою кава…

ОЛЕГ ЗАВАДСЬКИЙ

За кожен рух, що став початком зла,

За кожне слово, сказане бездумно, –

Сумно.

Вже замітає пам’ять кушпела,

І самоти загущується стума.

Та не забути ніжні почуття,

Які щораз вертають мене й досі –

В осінь,

Коли повірив щиро, мов дитя,

У щастя те, що правдою здалося.

…Ще теплі дні, холодні вечори,

Блаженні ночі, проспані світанки.

П’янко

Спивав до дна хмільні твої дари,

Неначе мед з полив’яного дзбанку…

За раєм тим у прихистку села,

Що заблудився в жовтні понад Бугом, –

Туга.

Ти як ріка в житті моїм була,

В яку вже не ввійти мені удруге.

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Якщо хочеш іти – іди, Як тоді, по осінньому листі. Та весна засніжила сліди Назавжди, а чи років на двісті… Ти ще хочеш іти – скажи. Ну, принаймні, хоча б буде чесно. Не лишай по собі міражі, Вже любов у серцях не воскресне! Таки хочеш іти – іди, Зберегти, що розбилось - не варто. Повертатись в минуле, зажди… Навіть так, з учорашнім азартом. Знову хочеш іти – пройди Повз калину, що рвали торішню. В пелюстковій завії сади Не прикрасять любов нашу грішну. Якщо хочеш іти – не муч, Побажаю попутного вітру. І востаннє, мабуть, власноруч… Я без суму сльозу свою витру. Все ще хочеш іти - прощай. В нікуди адресую листами. Ти без мене назавжди звикай. Твої кроки… й три крапки ... між нами.

НАДІЯ КРАСОТКІНА

Таке захоплення! Таке обожествління!

І, як вулкан, збудились почуття!

Найвищай злет і трепетне горіння

Лиш раз бувають на усе життя.

І то не всякому, не кожному дається

Це щастя злету, мук шалена мить.

Коли у полум’ї вогненнім серце б’ється —

Не стримати, водою не залить.

О, Боже мій! Ну, дай тим людям сили,

Щоб не порвали радості струну.

А докінця вогонь в душі носили,

Неначе пісню сонячну ясну.

І захисти, прийди на допомогу,

Надію дай, як ниточку, тонку.

І ощаслив, одкрий у рай дорогу.

Раз дав любов їм ніжну і п’янку.

Таку любов безмежну і безмірну

І божевільне двох сердець биття.

Кохання ніжне, неземне і вірне —

У них же усього одне життя...

ЛІНА КОСТЕНКО

Вже  почалось,  мабуть,  майбутнє.  
Оце,  либонь,  вже  почалось…  
Не  забувайте  незабутнє,  
воно  вже  інеєм  взялось!  

І  не  знецінюйте  коштовне,  
не  загубіться  у  юрбі.  
Не  проміняйте  неповторне  
на  сто  ерзаців  у  собі!  

Минають  фронди  і  жіронди,  
минає  славне  і  гучне.  
Шукайте  посмішку  Джоконди,  
вона  ніколи  не  мине.  

Любіть  травинку,  і  тваринку,  
і  сонце  завтрашнього  дня,  
вечірню  в  попелі  жаринку,  
шляхетну  інохідь  коня.  

Згадайте  в  поспіху  вагона,  
в  невідворотності  зникань,  
як  рафаелівська  Мадонна  
у  вічі  дивиться  вікам!  

В  епоху  спорту  і  синтетики  
людей  велика  ряснота.  
Нехай  тендітні  пальці  етики  
торкнуть  вам  серце  і  вуста. 

НІНЕЛЬ НОВІКОВА

Усі ми люди – кращі, трохи гірші.
Нещира посмішка ховає все…
Поет же душу відкрива у вірші
І вам на суд, довірливо несе.

Буває, переймаються не дуже – 
Хтось задрімав, замислився злегка.
Комусь і зовсім до віршів байдуже,
А хто і посміється з дивака.

А він же вам свою читає сповідь,
А він, душею зболений, кричить! 
А він очима ваші очі ловить.
І ось, впіймав – і просвітлів за мить.

                                                             І може бути в залі, цій людині
                                                                Одні лиш очі сяють співчуттям…
                                                                      Один слухач. Нехай, один-єдиний,
                                                             Але він – мій!
                                                             Йому читаю я!

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Коли бувають зайвими слова? Чи не тоді, як мовляться нещирі, Їх лінія до серця вже крива, Хай навіть переказані у мирі… Коли бувають вчасними слова? Коли мовчання надто болем крає, А тишею пригнічена трава Вже ділить небо на обох безкрає. Коли бувають зайвими слова? Коли сказати їх уже несила. Іще, здається, ніби я жива, Але виною світу завинила. Чи зайвими, чи вчасними слова… Чи сказані, несказані, в мовчанні… Твої, мої… була б їх суть жива. Хай зайві поміж нас, лиш… не останні!

НІКА МЕЛЬНИК

А чи не щастя жити просто так, А чи не щастя бути поруч з вами. Моє життя, моя мета проста – Щоб дійсність поєдналася з думками. Ловлю я щастя, що тіка на крилах, Шукаю долі, але не знайду. Чи я щаслива, може не щаслива, Блука думками я то там, то тут. Щасливий той, у кого є родина, Кого чарує славний дивосвіт. Хто прославляє ділом Україну І пам’ятає завжди про свій рід. Щаслива я, бо в мене б’ється серце, І що воно ніскільки не скляне. Щаслива я від того, що відверта, і сонце сяє угорі ясне. Щаслива я, що вірю в дружбу щиру, І що належу я сама собі. Не вірте, коли кажу: Я нещаслива! Не вірте ви тоді мені. То лише мить, розчарування щирі. Але тій миті не належу я. То долі забавки примхливі, То примха жалісна моя. А я щаслива, бо вмію дарувати Кохання, ніжність, серденько своє. А я щаслива, бо вмію цінувати Усе, усе, що доля нам дає.

СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я люба, я кохана, я твоя,
я та, яка на світі найрідніша.

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні
і писана у золотій іконі…

У муках я життя тобі даю,
і зуби зціплю - на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і немає краю

такій ось простоті. З ребра чи ні,
я Єва, я спокусниця Адама.
Я та, якій присвячують пісні
і та, якій гукають просто «Мамо…»

Я просто жінка. Грішна і свята,
слабка і сильна, сіра і яскрава. 
Я просто жінка, просто жінка. Та,
якій потрібне щастя, а не слава.

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Подаруй назавжди мені літо, Наше там залишилося диво. І з любов'ю засіяні квіти, Де кохання зі щастям бродило. Зазирало у небо крилате, Прилягало на травах без спину. І щодень у душі було свято… Я так вдячна за кожну хвилину. Подаруй назавжди мені літо, Хай висушує осені сльози. А дощі, умиваючи віти, Усміхатися зорями зможуть. На осонні весь смуток розвіє, І теплом доторкнеться пестливо. Чи ж повірити в зраду посмію..? Уміхнуся веселкою в зливу! Подаруй назавжди мені літо, Лише тут залишаюсь щаслива. Я останні зберу наші квіти, Де самотність іще не ходила.

НАДІЯ КРАСОТКІНА

Чарівні дні… Духмяні ночі…
Весна цвіте. Весна летить.
Запам’ятати серце хоче
Цю дивовижну й ніжну мить.
Прийшла пора йому кохати,
Летіти в неосяжну даль.
І серцю хочеться співати,
І не сприймається печаль,
Лиш радість від польоту, світло
І тільки ласка і любов…
Бо навесні душа розквітла,
А в жилах закипає кров…
Чарівні дні, безсонні ночі…
А світ казковий і ясний.
Щось вітер шепотить пророче
І аромат несе терпкий.
Весна летить, вона квітує
І кличе серце у політ,
Кохання чарівне дарує
Одне-одне на цілий світ.

ЛІНА КОСТЕНКО

Ще  вчора  була  я  висока,  як  вежа.
Здається,  ще  трохи  -  дістану  зеніт.
І  раптом,  як  вибух,  -  обвал  і  пожежа.
Розтрощений  камінь  -  уже  не  граніт.

Руйновище  віри,  і  розпач,  і  розпач!
Під  попелом  смутку  похований  шлях.
Зажурені  друзі  сахнулися  врозтіч.
Посіяне  слово  не  сходить  в  полях.

На  те  й  погорільці,  -  будуємо  хатку.
Над  хаткою  небо.  А  знов  голубе.
Найвище  уміння  -  почати  спочатку
життя,  розуміння,  дорогу,  себе. 

ЛІНА КОСТЕНКО

ГАННА ЧУБАЧ

Я - жінка! Ви чуєте, люди, я свічка,
Запалена Господом на віки!
Неправда, що я - ребро чоловіче.
Цю казку придумали чоловіки.
Я жінка, я - річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів.
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків!
Я - жінка, природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів.
Я - мрія і спогад, майбутнє й колишнє.
Я щось незбагненне для чоловіків.
Я - жінка, я вільна, як думка одвічна.
На думку не можна надіть кайдани.
Це ти мене в рабство продав, чоловіче,
І грішна я стала з твоєї вини.
Та я лише жінка. Я прагну кохання,
Я все пробачаю тобі неперед.
З твоєї криниці я - крапля остання.
Для вуст твоїх згірклих я - липовий мед.
Я - жінка, я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі.
Я непередбачена, незрозуміла.
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.
Я - жінка, я дійсно слабка половина.
Нехай переможцям лаврові вінки!
Історію творять, звичайно ж, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!

МИКОЛА ВОРОНИЙ

Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи ж то правда, мій Боже? Благаю!

Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж сонце розлюблюють квіти ?
Та чи можна примусити серце слабе
То, чим б’ється воно, не любити?

Ти минаєш мене, ти минаєш мене,
Коли часом тебе я стрічаю,
А коли твоя постать в останнє мигне,
Розривається серце з одчаю!

Чи верну я тебе, чи верну я тебе,
А чи буду весь вік туманіти ?
Не вернути тебе — загубити себе…
Боже мій! Пожалься на діти!..

НАДІЯ КРАСОТКІНА

Без любові не можна жити,
Треба всім вона з юних літ.
Без любові зав’януть квіти,
Стане сірим безликим світ.
Без любові загине казка
І душа не злетить до зір.
Доброта пропаде і ласка,
Стане сірим усе, повір.
Без любові душа зміліє,
Зникне усмішка на вустах.
Навіть білий сніжок посіріє,
І людину огорне страх.
Без любові не можна жити.
Хай у серці вона горить.
Хай душа ваша вміє любити,
Бо любити — це значить жить!

ЛІНА КОСТЕНКО

І  день,  і  ніч,  і  мить,  і  вічність,
і  тиша,  і  дев'ятий  вал  -
твоїх  очей  магічна  ніжність
і  губи  розплавлений  метал.

В  ніч  високосного  притулку  -
коли  йде  обертом  земля  -
ти  до  плеча  мене  притулиш
безсмертним  рухом  скрипаля. 

ГАННА СВІТЛИЧНА

Я  вас  кохала?  У  якім  столітті?  
При  вас  губила  геть  усі  слова.  
У  тім  жаркім,  у  тім  пістрявім  літі  
Від  сонця  аж  дзвеніла  голова.  
На  вас  молилась...  В  тихім  вечорінні  
Од  ніжності  —  була  аж  золота.  
Тепер  у  слів  моїх  такі  крижинні,  
Ще  й  іронічні  —  боже  мій!  —  уста.  
До  вас  —  сльозою,  голосом  —  до  вас,  
Зіницями  —  до  вас  лиш  говорила.  
Невже?  В  якім  житті  було  це,  милий,  
І  відійшло,  й  перебуло  свій  час?  
Де  голос  той?  Де  та  сльоза  у  тиші?  
Сьогодні  час  прощатись  і  прощать.  
За  все  вас  вибачаю,  а  найбільше  
За  те,  що  перестала  вас  кохать.  
Вже  спомин  відболів  мені
(ах  спомин,  
То  наче  сплеск  пташиного  крила).  
Така  стрімка,  така  сліпуча  повінь  —  
Жаль,  відійшла,  так  швидко  відійшла.  
Уже  не  квітне.  Вже  не  пломеніє.  
Як  легко  це  —  душі  без  болю  жить!..  
Прощаю  вас...  Прощаюсь...
І  не  вмію  
Самій  собі  любов  свою  простить.

ЛІНА КОСТЕНКО

...  І  не  дивуй,  що  я  прийду  зненацька.  
Мені  ще  ж  побороти  переляк.  
На  штурм  Бастилій  –  просто.  На  Сенатську.  
А  от  до  тебе  –  я  не  знаю  як.  
Вже  одпручалась  гордістю  і  смутком,  
одборонилась  даллю,  як  щитом.  
Як  довго  йшла  до  тебе,  як  нехутко,  
і  скільки  ще  і  сумнівів,  і  втом!  
Прийми  мою  понівечену  душу,  
збагни  й  пробач  мій  безнемірний  острах.  
Дай  хоч  на  мить  забути  слово  –  «мушу»,  
це  перше  слово  з  букваря  дорослих.  
Мені  без  тебе  сумно  серед  людства.  
Вже  людству  не  до  себе  й  не  до  нас.  
А  дика  груша  світиться  як  люстра.  
І  чутно  гомін  тополиних  трас... 

ЛЮБОВ ТИХОНЕНКО

Що дала тобі наша зустріч

Щастя, сумніви, спогади?

Розлюбив? Полюбив мене дужче?

В моїм серці одні лише здогади...

Сивину твою помічаю,

Усміхаєшся ти : "Старію?"

Що сказати ? Сама не знаю,

Юність вічна - у це я вірю.

Вічна юність - поки пам'ятаєш,

Віриш в неї завжди і всюди.

Юність вічна - коли кохаєш.

Так було, так є і так буде!

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Я  і  в  думці  обняти  тебе  не  посмію,  
А  не  те,  щоб  рукою  торкнутися  смів.  
Я  люблю  тебе  просто  —  отак,  без  надії,  
Без  тужливих  зітхань  і  без  клятвенних  слів.  

Навіть  в  снах  я  боюсь  доторкнутись  до  тебе,  
Захмеліть,  одуріти  від  твого  тепла.  
Я  кохаю  тебе.  Мені  більше  не  треба,  
Адже  й  так  ти  мені  стільки  щастя  дала.  

СВІТЛАНА ТРАВНЕВА

Я свою відплакала любов.

Та біль по тобі ще не затихає.

До тебе серце в щемі рветься знов,

Коханих рук печаль моя благає.

Я свою відплакала любов.

Та ніжність не забудеться ніколи.

Душею лину до твоїх розмов - 

До теплих слів осінньої діброви.

Я свою відплакала любов.

Та знову осінь на порі настала.

І лист кленовий за моїм вікном

Про того нагадає, що кохала.

Я свою відплакала любов...

ГАННА СВІТЛИЧНА

Тут  все  не  так.  Тут  все  не  як  тоді.  

Так,  як  тоді,  уже  не  буде  більше.  

Рідкого  листу  кольори  бліді,  

Немов  шматки  линялої  афіші.

Скінчилася  вистава.  Ліс  пригас.  

І  свято  осені  —  уже  відшумувало.  

Ми  все  зробили,  милий,  щоб  у  нас  

Тих  свят  все  менше  з  року  в  рік  ставало.

О,  затяжних  мовчань  отих  стіна,  

Недбалий  жест,  необережне  слово,  

Життя  своє  безжально  й  дріб’язкове  

Чи  ними  не  труїли  ми  сповна?

І  вже  душа  як  обмілілий  став,

І  звичною  вже  стала  напівправда.

А  ліс  чекав:  “Ще,  може,  прийдуть.  Завтра...”

Терпляче,  до  останнього,  чекав.

Для  нас  палив  свічки  свої  кленові,  

Беріг  разки  шипшинових  прикрас.  

Спізнились,  милий.  Нашої  любові  

Збулося  свято,  тільки,  жаль  —

без  нас...

ЮРІЙ ВАВРИНЮК

Тобі сонети можна дарувати,

Шукати рими чисті та стрункі.

Тобі б у серце ніжність переляти,

Складать пісні веселі та дзвінкі.

Тобі би зорі з неба доставати,

До ніг покласти обрії ясні,

Тобі б веселки в небі малювати,

Тобі би квіти першо-весняні…

Тобі б…

            Та що ці творчі муки,

І що слова, натхнення що моє…

Я просто хочу взяти твою руку,

Відчути біль і серця твого стукіт,

Й сказати просто:

               «Дякую, що ти у мене є…»

ЛІНА КОСТЕНКО

Спини мене отямся і отям 
така любов буває раз в ніколи 
вона ж промчить над зламаним життям 
за нею ж будуть бігти видноколи 
вона ж порве нам спокій до струни 
вона ж слова поспалює вустами 
спини мене спини і схамени 
ще поки можу думати востаннє 
ще поки можу але вже не можу 
настала черга й на мою зорю 
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

ОЛЬГА МІЦЕВСЬКА

Зорить любов – промінчик мого щастя –

Безмовно й ніжно у твоїх очах.

І туляться до рідного плеча

Чуття душі, що непідвладні часу.

Любов плекаю в серці, як окрасу,

Щоб цвіт її ніколи не зачах,

І сонцесяйна ніжності свіча

Палає у душі моїй незгасно.

Летять роки, осяяні коханням –

У вічність нам торує путь незнану

Отих років стрімкий нестримний лет…

А почуття, що непідвладні часу –

Горіння серця і душі окраса –

Сплітають прозу буднів у сонет.