НАДІЯ КОВАЛЮК

Не треба більше спогадів…Мовчи!

Хай за плечима стогне й плаче вітер,

допомогти не може він нічим,

що в нашому саду вмирають квіти.

Не воруши той день, коли ти йшов,

в думках перебираючи причини.

У тім, що вічна пам’ять, не любов,

повір, на цій землі ніхто не винен.

Ти ще у снах повернешся колись

на стежку, що любов’ю кровоточить,

якщо мене там стрінеш – відвернись,

не дай Господь – заглянути у очі.

Не треба… Ти вже в іншому саду.

Настане день – вона віднайде зілля,

і ти, сп’янівши, вмить забудеш ту,

котру колись любив до божевілля.

Її рука розділить, роздвоїть

цей світ на дві окремі половини,

щоб обійти ту невблаганну мить,

коли пересікаються стежини.

Ти все забудь…Одне лиш пам’ятай:

у тім саду, де виросли нам крила –

безповоротно втратив ти свій рай,

в якому я до сліз тебе любила.