ГАННА СВІТЛИЧНА

Я  вас  кохала?  У  якім  столітті?  
При  вас  губила  геть  усі  слова.  
У  тім  жаркім,  у  тім  пістрявім  літі  
Від  сонця  аж  дзвеніла  голова.  
На  вас  молилась...  В  тихім  вечорінні  
Од  ніжності  —  була  аж  золота.  
Тепер  у  слів  моїх  такі  крижинні,  
Ще  й  іронічні  —  боже  мій!  —  уста.  
До  вас  —  сльозою,  голосом  —  до  вас,  
Зіницями  —  до  вас  лиш  говорила.  
Невже?  В  якім  житті  було  це,  милий,  
І  відійшло,  й  перебуло  свій  час?  
Де  голос  той?  Де  та  сльоза  у  тиші?  
Сьогодні  час  прощатись  і  прощать.  
За  все  вас  вибачаю,  а  найбільше  
За  те,  що  перестала  вас  кохать.  
Вже  спомин  відболів  мені
(ах  спомин,  
То  наче  сплеск  пташиного  крила).  
Така  стрімка,  така  сліпуча  повінь  —  
Жаль,  відійшла,  так  швидко  відійшла.  
Уже  не  квітне.  Вже  не  пломеніє.  
Як  легко  це  —  душі  без  болю  жить!..  
Прощаю  вас...  Прощаюсь...
І  не  вмію  
Самій  собі  любов  свою  простить.