ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Здавалася вона мені сумною. Уранці попрощатися хотіла, Сміливо за столом вона присіла… До серця смуток не клади, просила, Не обгортай мої опалі крила, Не зазирай печаллю в мою душу Із самоти я вибиратись мушу… Від неї я невміло відбивалась Та самота щільніше пригорталась. Спокусливо шептала і пророче… І світлий день ішов у смуток ночі. Тремтіла кава у моїй долоні, Останній промінь стерсь на підвіконні, А самота мостилася під серцем, Неначе стала вже життєвим сенсом, Неначе ми із нею стали цілим… Та, просто, якось, друзів поріділо. Згубилися слова у заметілі Думок, що у мовчанні посивіли… Необережно самоту позвала… - Ти відпусти мене, - її благала… Так щиро я просилася на волю, Не прогадати ще старалась долю. А самота скептично усміхалась І залишати душу не збиралась. В моїх руках давно схолола кава, А я все менше й менше мала права. Ще більше в низку додавала смутку, Сіріла вже у кожному закутку. І серце в павутиння обгортала… Стояла недоторканою кава…