СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Повітря знов подібне кришталю.

Дзвенять у ньому неопалі вишні.

І я молюсь. І я тебе молю

нарешті стати всім, але колишнім.

У мене світла – вистачить на двох!

Тобі віддам і їй – я стану ніччю.

Лише б мене почув нарешті Бог.

І ти почув. Мені любити нічим.

Я випалена спекою чуттів.

Я викошена словом. Я зів’яла.

Ми, зрештою, завжди були чужі.

Вона, своя, між нами вчасно стала.