ОЛЕГ ЗАВАДСЬКИЙ

За кожен рух, що став початком зла,

За кожне слово, сказане бездумно, –

Сумно.

Вже замітає пам’ять кушпела,

І самоти загущується стума.

Та не забути ніжні почуття,

Які щораз вертають мене й досі –

В осінь,

Коли повірив щиро, мов дитя,

У щастя те, що правдою здалося.

…Ще теплі дні, холодні вечори,

Блаженні ночі, проспані світанки.

П’янко

Спивав до дна хмільні твої дари,

Неначе мед з полив’яного дзбанку…

За раєм тим у прихистку села,

Що заблудився в жовтні понад Бугом, –

Туга.

Ти як ріка в житті моїм була,

В яку вже не ввійти мені удруге.