ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Не збулося, мабуть… судилося

Десь минути тебе на межі.

В квітах поле до ніг   хилилося,

А ми все  залишались чужі.

Не збулося, таки судилося

У півкварти зібрати сльозу.

А чи небом твоїм  дивилася,

Тож  не вчула в захмар'ї грозу.

Не збулося, затим, судилося

Засніжити назавжди  сліди.

Я назовсім в тобі згубилася,

Мабуть, доля отак, в нікуди…

Не збулося,  чому ж судилося

В паралелях шукати мости?

А кохання, на жаль, втомилося

Поміж  часом  долати версти.

Не збулося… і не судилося

Обопільно дорогу пройти.

У роках надвечір'я вмостилося,

А ми так і не стали на «ти».