МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН

Мій ангеле, 

До серця пригорнись,

І відпочинь хоч трохи 

Від тривоги

За ті гріхи, 

Що ніби сотворив,

Що не на ті, бува, 

Звертав дороги.

У радості і в горі 

Повсякчас

Не залишав мене, 

Тримав під руки,

Підносив до небес, 

Неначе Спас,

І бруд змивав з душі, 

Брав на поруки.

Я не боявся впасти 

Від ходи,

Бо ти єдиний, 

Хто не зловтішався,

Не дорікав, як інші, 

Не судив... 

Був страх не встати

І згубити щастя.

Твій слід ускрізь, 

Де і мої сліди,

Хоч інколи дощами 

Їх змивало,

По правді, 

У ті миті, як завжди,

Ти брав мене на руки 

І ніс далі.

А скільки раз 

Виводив із пітьми!

А недругів 

Не підпускав і близько.

І рятував від лиха 

І суми,

Навчав добру 

Й не мати з того 

Зиску.

Чи зводив дім, 

Чи сад ростив я свій,

Нехай колись все це 

Зруйнують люди,

Я все одно 

Творитиму цей світ,

Бо як не ми, 

То хто ж його 

Розбудить?

Мій охоронцю, 

Може, притомивсь?

Схилися до плеча, 

Пора й спочити. 

Нам треба сил, 

Аби піднятись ввись,

Нам ще немало

Треба пережити!