НАДІЯ КОВАЛЮК

Було багато пройдено доріг...

У подругах,у друзях,у коханих

Я бачила для себе оберіг.

Але так рідко згадувала маму...

Коли ж втрачала віру у людей,

Коли життя надламувало крила,-

Я линула до маминих грудей,

Свої невдачі -в жменях приносила.

Вона ж мене ховала від нещасть,

А я завжди від неї так далеко...

Вона ж за мене душу всю віддасть,

Як відчайдушно-віддана лелека...

Життя-таке коротке,наче мить,

Адже колись її також не стане...

Великодушне небо приютить

В своїх долонях-спогади про маму.

І розриватиметься серце від жалю:

Я так багато їй не досказала...

О,небо.як же я її люблю,

І хочу,щоб ніколи не вмирала.

Я плачу знов...не вистачає слів...

Живою маму бачити-це щастя...

Любімо серцем наших матерів,

І нам тоді- сторицею воздасться!

НАДІЯ КОВАЛЮК

Я ще люблю… О Боже! Як же так?

Минуло сто ночей і стільки ж ранків,

як розлетілись мрії по кутках

і розкололось небо на уламки.

А я люблю… На грані, на краю,

усупереч собі і всьому світу,

як немовля, в руках любов несу,

не знаючи, куди її подіти…

Між нами – кілометри сліз і слів

і стіни безкінечного мовчання,

а Він все топче стежку моїх снів

холодними осінніми ночами.

Чомусь мій ангел доторком крила

не врятував від цього божевілля –

пройшовши довгий путь свого життя,

любити так – без права на надію…

Замиготять, минуть холодні дні,

які давно вже стали близнюками,

Він знову увірветься уві сні

й зігріє пальці теплими губами…

І як Він там? У небі? На краю?

Бо відчуваю, що не став щасливим.

Невже я так Його й не розлюблю?!

Скажи мені, мій ангеле безкрилий…

ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА

Розчиниш крижане вікно весни.

Нехай нам сумно, але це минеться.

Ти першим квітам колір поясни,

бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.

І світ навкруг і мудрий,і безумний.

Нехай нам трудно, і нехай нам сумно,-

Є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.

Нехай їй досвід буде оборонцем.

А ми з тобою - тільки двоє птиць,

котрі летять між мороком і сонцем.