НАДІЯ КОВАЛЮК

Було багато пройдено доріг...

У подругах,у друзях,у коханих

Я бачила для себе оберіг.

Але так рідко згадувала маму...

Коли ж втрачала віру у людей,

Коли життя надламувало крила,-

Я линула до маминих грудей,

Свої невдачі -в жменях приносила.

Вона ж мене ховала від нещасть,

А я завжди від неї так далеко...

Вона ж за мене душу всю віддасть,

Як відчайдушно-віддана лелека...

Життя-таке коротке,наче мить,

Адже колись її також не стане...

Великодушне небо приютить

В своїх долонях-спогади про маму.

І розриватиметься серце від жалю:

Я так багато їй не досказала...

О,небо.як же я її люблю,

І хочу,щоб ніколи не вмирала.

Я плачу знов...не вистачає слів...

Живою маму бачити-це щастя...

Любімо серцем наших матерів,

І нам тоді- сторицею воздасться!