НАДІЯ КОВАЛЮК

Було багато пройдено доріг...

У подругах,у друзях,у коханих

Я бачила для себе оберіг.

Але так рідко згадувала маму...

Коли ж втрачала віру у людей,

Коли життя надламувало крила,-

Я линула до маминих грудей,

Свої невдачі -в жменях приносила.

Вона ж мене ховала від нещасть,

А я завжди від неї так далеко...

Вона ж за мене душу всю віддасть,

Як відчайдушно-віддана лелека...

Життя-таке коротке,наче мить,

Адже колись її також не стане...

Великодушне небо приютить

В своїх долонях-спогади про маму.

І розриватиметься серце від жалю:

Я так багато їй не досказала...

О,небо.як же я її люблю,

І хочу,щоб ніколи не вмирала.

Я плачу знов...не вистачає слів...

Живою маму бачити-це щастя...

Любімо серцем наших матерів,

І нам тоді- сторицею воздасться!

НАДІЯ КОВАЛЮК

Я ще люблю… О Боже! Як же так?

Минуло сто ночей і стільки ж ранків,

як розлетілись мрії по кутках

і розкололось небо на уламки.

А я люблю… На грані, на краю,

усупереч собі і всьому світу,

як немовля, в руках любов несу,

не знаючи, куди її подіти…

Між нами – кілометри сліз і слів

і стіни безкінечного мовчання,

а Він все топче стежку моїх снів

холодними осінніми ночами.

Чомусь мій ангел доторком крила

не врятував від цього божевілля –

пройшовши довгий путь свого життя,

любити так – без права на надію…

Замиготять, минуть холодні дні,

які давно вже стали близнюками,

Він знову увірветься уві сні

й зігріє пальці теплими губами…

І як Він там? У небі? На краю?

Бо відчуваю, що не став щасливим.

Невже я так Його й не розлюблю?!

Скажи мені, мій ангеле безкрилий…

ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА

Розчиниш крижане вікно весни.

Нехай нам сумно, але це минеться.

Ти першим квітам колір поясни,

бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.

І світ навкруг і мудрий,і безумний.

Нехай нам трудно, і нехай нам сумно,-

Є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.

Нехай їй досвід буде оборонцем.

А ми з тобою - тільки двоє птиць,

котрі летять між мороком і сонцем.

ОКСАНА ЛИХОГЛЯД

Я зорями прикрашу нашу ніч,

Я запалю свічки на підвіконні.

Скажу найголовнішу в світі річ,

Лише візьму до рук твої долоні.

Ти є один - один поміж мільйонів,

Ти чуєш, я тебе обрала назавжди!

Цілую ніжно в губи, шию, скроні

Ти згодний, так? Цілунками скажи.

І я не знаю, що чекає нас колись,

Що доля нам віщує після крапок…

Мені байдуже, хочу я пройтись

Поміж абзаців і розкритих лапок.

НАДІЯ КОВАЛЮК

Якби ти знав, як пишуться вірші...

Зі спогадів, що пелюстками квітів

непрохано торкаються душі

і сипляться на стіл рядками літер.

Якби ти знав, як плаче ніч-вдова,

під чорний шовк ховаючи тужливо

ті спогади, що мов дурман-трава,

всю душу, розростаючись, обвили.

Якби собі ти тільки уявив:

вірші, немов уламки мого світу,

падуть дощем написаних рядків

і їх я вже не в силах зупинити.

Вони течуть по жилах,по руках

і невмолимо в серце накрапають,

яке за мить розходиться по швах,

живою залишаючи лиш пам"ять. 

Крізь біль ночей як пишуться вірші...

коли в житті людей втрачають люди,

як криком вириваються з душі....

Якби ти міг хоча б на мить відчути.

Та ти не зможеш...

Тужить по землі

вдовиця-ніч, вона одна лиш знає,

як безкінечно жаль, що не в тобі,

а в цих віршах я душу воскресаю.

Що кожен вірш - то втеча від журби...

Якби ти знав...Якби ти знав...Якби...

ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!

Бо профіль вітру вранішнього строгий.

Твій корабель у гавані стоїть,

готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.

А чорна буря розправляє крила.

Але я сонце вишила вночі

на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.

Далекий голос так співає тужно!

Твоя любов - як дзвін старих балад -

гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.

Моря шумлять, і холодно на світі.

Таких, як ти, чекають все життя

заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!

Покинеш дім. Любитимеш чужинку.

Ти з тих, котрі цілують спершу меч,

а потім - жінку.

ЛЮБОВ ІГНАТОВА 

А, хочеш, я буду твоєю веснянкою -

Розвітреноніжною, сонячноквітною?.. 

Звучатиму сміхом, або колисанкою?.. 

Чи пташкою стану, до неба привітною?.. 

А, хочеш, сніжинкою стану останньою -

Впаду на долоні п'янкою краплиною? 

У вікна зорею світитиму ранньою... 

У каві корицею стану -жариною... 

Чи, хочеш, я квіткою стану підсніжною, 

Тією, що з дійсністю бореться сірою? 

Чи стежкою стану для тебе підніжною... 

...Не зрань мене тільки своєю невірою... 

ІРИНА САКОВЕЦЬ

Ви начебто з’явилися зі сну.

Чи то мені Вас ангел напророчив?

Фіалками заквітчану весну,

здається, увібрали Ваші очі…

Коли холодне сяйво ліхтарів

не здатне обійняти і зігріти –

усмі́шка Ваша й сонце угорі

затьмити може теплотою літа.

Я Вами сню і мало не молюсь

про погляд Ваш, оту осінню мудрість.

Снігами вже притрушує імлу

пробуджена зима на виднокрузі.

Вона вплітає в небо сивину,

моя ж душа – рясна весня́на злива.

Ви начебто з’явилися зі сну,

і я щаслива, справді, я – щаслива…

НАДІЯ КОВАЛЮК

Не треба більше спогадів…Мовчи!

Хай за плечима стогне й плаче вітер,

допомогти не може він нічим,

що в нашому саду вмирають квіти.

Не воруши той день, коли ти йшов,

в думках перебираючи причини.

У тім, що вічна пам’ять, не любов,

повір, на цій землі ніхто не винен.

Ти ще у снах повернешся колись

на стежку, що любов’ю кровоточить,

якщо мене там стрінеш – відвернись,

не дай Господь – заглянути у очі.

Не треба… Ти вже в іншому саду.

Настане день – вона віднайде зілля,

і ти, сп’янівши, вмить забудеш ту,

котру колись любив до божевілля.

Її рука розділить, роздвоїть

цей світ на дві окремі половини,

щоб обійти ту невблаганну мить,

коли пересікаються стежини.

Ти все забудь…Одне лиш пам’ятай:

у тім саду, де виросли нам крила –

безповоротно втратив ти свій рай,

в якому я до сліз тебе любила.

СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Наостанок були слова

і холодна рука, як вирок.

День у сутінки відпливав

і чіплялась за погляд віра.

Та не плакалось більше, ні,

не просилась любов у прийми.

Ти помер назавжди в мені…

Засудомив лише у римах.

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Ти прийди, але я не побачу,

Ти постукай та  не підійду.

Просто знаєш,  знов таки  пробачу,

Знову зраду кругом обійду.

Подзвони, але  вже не почую,

Напиши,  читатиму не я .

І  тобі не знати чи  сумую,

Чи від сліз, сама вже  не своя.

Ти поклич, але вже не спинюся.

Ти іди, залиш мене мені.

Хай  востаннє щиро помолюся

Я за  щастя на самотині .

Прокричи - до відстані луною…

А мені скажи… скажи  ... люблю!

До плеча  схилюся я німою.

Прошепчи ж… бо ... поруч ще  стою...

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

НАДІЯ КОВАЛЮК

Хороший мій… Недавно ще коханий…

Із волошковим полем у очах.

Колись твій образ срібними нитками

Вплітався в моє серце по ночах.

Далекий мій… Приніс ти стільки болю,

Що вистачить на декілька життів.

Та не була б застужена тобою –

Ніколи не писала б я віршів.

У них – мої надії розіп”яті,

Які відчутні в кожному рядку.

Якби ти Музу міг мою впізнати –

Була б вона в терновому вінку.

Забутий мій… Відірваний від серця…

Не треба… Не читай моїх віршів,

Бо в душу твою знову заплететься

Моя душа, яка поміж рядків.

Ти вже не зможеш цього не відчути

І житимеш на острові жалю…

Хороший мій… Далекий мій… Забутий…

Тож прощавай… Цілую… Не люблю…

НАТАЛІЯ ПИЖ

Ти зумій відпустити, я пішла в далечінь

Перекресила наше майбутнє

Ти зумій все простити, на стосунках вже тінь

Ми з тобою вже разом- відсутні.

Все пусте- у думках, у душі, в голові

Не болить вже так прикро у грудях

Залишились тепер ми самі по собі

І провини шукати не будем.

Ми почнем все спочатку, ми знову самі

Нам відкриті тепер всі дороги

Бо тепер ми дорослі у вчинках своїх

Лиш зумій відпустити як зможеш….

НАДІЯ КОВАЛЮК

Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те,що є, й за те,чого нема,
За те,що маю і не можу мати.

За свою долю - солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу,за любов свою,
За те усе,що зберегти не вміла.

За те,що можу бачити себе
У щирих оченятах свого сина,
За тих людей,що серце береже,
За тих,кого люблю й кого любила.

За те,що друзі - віддані мені,
За те,що моя мама ще зі мною,
За кожну роль,відведену в житті,
За всі хвилини радості і болю.

Хай доля в мене - солодко-гірка,
Але душа завжди моя відкрита.
Я вдячна Богу за своє життя!
За те,що є заради кого жити!

ОЛЕНА ІСЬКОВА

Подаруй мені сонце…

Подаруй мені сонце, напоєне сяйвом любові,

Розпашілі вітри загнуздай і у дім приведи.

Дай пірнути на дно в диво-очі твої волошкові,

І джерельної спити із уст найрідніших води.

Запали в мені поглядом пристрасть: 

я—криця, ти—кремінь,

І розплавиться ніч лиш від доторку спрагнених рук.

Мандариновий місяць гаптує серпанками темінь,

Освітити дорогу для наших з тобою розлук.

Залишу́сь, щоб будив поцілунком і чашкою кави,

І за руку у сад мене вів по росі босоні́ж.

Ми, як діти малі, упадемо в нефритові трави.

Тільки ти подолай в мою душу досвітній рубіж.

СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Повітря знов подібне кришталю.

Дзвенять у ньому неопалі вишні.

І я молюсь. І я тебе молю

нарешті стати всім, але колишнім.

У мене світла – вистачить на двох!

Тобі віддам і їй – я стану ніччю.

Лише б мене почув нарешті Бог.

І ти почув. Мені любити нічим.

Я випалена спекою чуттів.

Я викошена словом. Я зів’яла.

Ми, зрештою, завжди були чужі.

Вона, своя, між нами вчасно стала.

ЛЮБОВ ІГНАТОВА

Я досі вірю в те, чого нема... 

Все намагаюсь осягнути вічність... 

Ховає свої щупальця пітьма 

У місяцем розчинену північність... 

Стаю потроху "річчю -у-собі "

(Пробачте, Канте, за таку зухвалість )...

На крила почорнілих голубів 

Наклеюю думок недосконалість... 

Під абажуром заховались сни -

Червоні маки посеред ромашок... 

Напередодні балу у весни 

Малюю сніг мазочками "гуашок "...

У музиці нестало півтонів -

Бемоль з дієзом зрадили палітру... 

І попелом легесеньким злетів 

Останній вірш, написаний для Вітру... 

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Не збулося, мабуть… судилося

Десь минути тебе на межі.

В квітах поле до ніг   хилилося,

А ми все  залишались чужі.

Не збулося, таки судилося

У півкварти зібрати сльозу.

А чи небом твоїм  дивилася,

Тож  не вчула в захмар'ї грозу.

Не збулося, затим, судилося

Засніжити назавжди  сліди.

Я назовсім в тобі згубилася,

Мабуть, доля отак, в нікуди…

Не збулося,  чому ж судилося

В паралелях шукати мости?

А кохання, на жаль, втомилося

Поміж  часом  долати версти.

Не збулося… і не судилося

Обопільно дорогу пройти.

У роках надвечір'я вмостилося,

А ми так і не стали на «ти».

ЛЮБОВ ІГНАТОВА

Ти приходиш у сни, як гонець найтеплішого вітру ,

Доторкнувшись душі, викликаєш омріяний злет... 

І тихенько, щоб місяць -мій друг- не побачив, я витру 

Зі щоки росянисто-солоний осінній сонет... 

    

У долоні збираю розрізнені пазлики -мрії: 

Ще до ранку далеко, ще встигну зібрати тебе.. 

І цілуючи сон, з гіркотою розлук розумію:

То не очі твої, а всього лише зорі з небес... 

    

Ти приходиш у сни, ніби музики звуки чуттєві, 

Композитором ночі ти пишеш акорди світань...

Замовкають слова, непромовлені і несуттєві

Відображенням думки у бісері віршописАнь... 

Проганяє тебе цей ненависний вбивця -будильник, 

Я хапаюся серцем за крила сполоханих снів... 

Радо день зустрічать -для незламних, щасливих і сильних.. 

Я щаслива сьогодні, бо ти все ж приснитись зумів...