МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН

Мій ангеле, 

До серця пригорнись,

І відпочинь хоч трохи 

Від тривоги

За ті гріхи, 

Що ніби сотворив,

Що не на ті, бува, 

Звертав дороги.

У радості і в горі 

Повсякчас

Не залишав мене, 

Тримав під руки,

Підносив до небес, 

Неначе Спас,

І бруд змивав з душі, 

Брав на поруки.

Я не боявся впасти 

Від ходи,

Бо ти єдиний, 

Хто не зловтішався,

Не дорікав, як інші, 

Не судив... 

Був страх не встати

І згубити щастя.

Твій слід ускрізь, 

Де і мої сліди,

Хоч інколи дощами 

Їх змивало,

По правді, 

У ті миті, як завжди,

Ти брав мене на руки 

І ніс далі.

А скільки раз 

Виводив із пітьми!

А недругів 

Не підпускав і близько.

І рятував від лиха 

І суми,

Навчав добру 

Й не мати з того 

Зиску.

Чи зводив дім, 

Чи сад ростив я свій,

Нехай колись все це 

Зруйнують люди,

Я все одно 

Творитиму цей світ,

Бо як не ми, 

То хто ж його 

Розбудить?

Мій охоронцю, 

Може, притомивсь?

Схилися до плеча, 

Пора й спочити. 

Нам треба сил, 

Аби піднятись ввись,

Нам ще немало

Треба пережити!

ОКСАНА КУЗІВ

Я думала, все було випадково: 

прийшов, постукав -- двері нарозтвір...

А Бог сказав: То, доню, твоя доля, 

із ним життя писатимеш, як твір...

Я марила, що то мені причулось, 

що не для мене, що не доросла...

Твоє, Твоє, -- поплескав ніжно в плечі, 

на ось, бери, -- в руці його рука.

Я вірила, що помиливсь дверима, 

не в ті постукав, сплутав адресат...

А Бог тихенько споглядав крізь хмари

і вже садив для когось інший сад...

ДІАНА ГАЛЬЧЕНКО

Не треба сліз і обіцянок більше

Нема для зради виправдань на жаль.

Коли кохають, не шукають інших.

Фальшиві - каяття твоє й печаль.

Не смій торкатись рук моїх вустами,

Якими палко цілував її.

Бездонна прірва пролягла між нами.

І я не хочу вибачень твоїх.

Скажи, яка вона... твоя кохана?

Що є у ній, чого нема в мені?

Насип сіль правди на сердечні рани.

А я свій розпач утоплю в вині.

Питаєш чи люблю? - Це не важливо.

Ти вже знайшов собі любов нову.

Хоча б із нею, лише будь щасливим.

А я, повір, усе переживу.

Твої слова із присмаком вини.

Хвилюють сліз невиплакане море.

Ти йдеш? Прощай. Лиш куртку застебни,

Щоб не замерз. Там холодно надворі.

ДІАНА ГАЛЬЧЕНКО

Ще крок... і мить солодкої безодні,

Ще подих... і зливаються вуста.

Моя душа до пристрасті голодна.

І ніжність в грудях сонцем розквіта.

Ще дотик... і проллється її сяйво

По теплих струнах спраглої душі.

Ще мить і ми - щасливі надзвичайно.

Три слова... і ми більше не чужі.

Краплина мрій... і я горнусь до тебе

Укрившись сяйвом чарівних ночей.

Інакшого мені не треба неба,

Крім зоряних небес твоїх очей.

У світлий час коли вони навпроти

Я відчуваю серцем, що живу.

Його хвилює таємничий потяг

До щирого вогню коханих вуст.

Один цілунок... і воскреснуть крила,

Розтане на щоці гірка сльоза.

Палке прохання: "Будь зі мною, мила"

Й одна на двох дорога в небеса.

ОКСАНА КУЗІВ

Любіть мене, коли я ще живу, 

Просту і звичну, тиху й навіжену, 

Коли молюсь, а чи коли кричу,

Любіть покірну, інколи скажену...

Любіть мене... Я броджу поруч вас 

І зазираю в збайдужілі очі...

Не проходіть повз мене просто так, 

Бо стрічі з вами -- то як сни пророчі.

Любіть мене допоки я живу, 

Бо ж не дарма верталась з того світу 

Й несла в подолі вам любов святу 

І душеньку, битком набиту квітом.

Любіть мене за те, що поруч, тут 

Живу і плачу, вірю і вмираю...

Любіть... Я не зостануся в боргу, 

Хай світ побачить, як я вас кохаю!..

АЛЬБІНА СМОЛЯНСЬКА

І всі не ті, і все мені не те….

Без тебе, знаєш, небо потьмяніло.

І поки ще думки не очманіли,

Не знаю я, куди мене несе.

Бо вірю, знаєш, вірю лиш тобі,

І віра ця – як скеля, непохитна.

Не підведи, бо я не перелітна,

Я птаха, що тримається в гнізді.

Бо із тобою сонце не пече,

А лагідно так променем торкає.

І цілий світ навколо завмирає,

Коли цілуєш ніжно у плече.

Бо із тобою не страшні дощі.

Яка негода? Тихо пригорнуся,

Перебираєш пальцями волосся,

І затишок влягається в душі.

І навіть чай без тебе не смачний.

Без цукру, з цукром, байдуже. Без змісту.

Моє ти небо, безкінечно чисте,

Мій промінь щастя, тепло-золотий.

І всі не ті, і все мені не так…

Напнуті вени всесвіту над нами,

Оберігають душі небесами.

У тобі моя суть, і сенс, і смак.

ЛІНА КОСТЕНКО

Признаватися, може, й не варто,

щоб не знав ти і не відав,

як, приклавши лінійку до карти,

виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.

Кілометри ретельно ділю.

І з усіх підрахунків виводжу,

що, мабуть, я тебе люблю.

НАДІЯ КОВАЛЮК

Було багато пройдено доріг...

У подругах,у друзях,у коханих

Я бачила для себе оберіг.

Але так рідко згадувала маму...

Коли ж втрачала віру у людей,

Коли життя надламувало крила,-

Я линула до маминих грудей,

Свої невдачі -в жменях приносила.

Вона ж мене ховала від нещасть,

А я завжди від неї так далеко...

Вона ж за мене душу всю віддасть,

Як відчайдушно-віддана лелека...

Життя-таке коротке,наче мить,

Адже колись її також не стане...

Великодушне небо приютить

В своїх долонях-спогади про маму.

І розриватиметься серце від жалю:

Я так багато їй не досказала...

О,небо.як же я її люблю,

І хочу,щоб ніколи не вмирала.

Я плачу знов...не вистачає слів...

Живою маму бачити-це щастя...

Любімо серцем наших матерів,

І нам тоді- сторицею воздасться!

НАДІЯ КОВАЛЮК

Я ще люблю… О Боже! Як же так?

Минуло сто ночей і стільки ж ранків,

як розлетілись мрії по кутках

і розкололось небо на уламки.

А я люблю… На грані, на краю,

усупереч собі і всьому світу,

як немовля, в руках любов несу,

не знаючи, куди її подіти…

Між нами – кілометри сліз і слів

і стіни безкінечного мовчання,

а Він все топче стежку моїх снів

холодними осінніми ночами.

Чомусь мій ангел доторком крила

не врятував від цього божевілля –

пройшовши довгий путь свого життя,

любити так – без права на надію…

Замиготять, минуть холодні дні,

які давно вже стали близнюками,

Він знову увірветься уві сні

й зігріє пальці теплими губами…

І як Він там? У небі? На краю?

Бо відчуваю, що не став щасливим.

Невже я так Його й не розлюблю?!

Скажи мені, мій ангеле безкрилий…

ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА

Розчиниш крижане вікно весни.

Нехай нам сумно, але це минеться.

Ти першим квітам колір поясни,

бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.

І світ навкруг і мудрий,і безумний.

Нехай нам трудно, і нехай нам сумно,-

Є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.

Нехай їй досвід буде оборонцем.

А ми з тобою - тільки двоє птиць,

котрі летять між мороком і сонцем.

ОКСАНА ЛИХОГЛЯД

Я зорями прикрашу нашу ніч,

Я запалю свічки на підвіконні.

Скажу найголовнішу в світі річ,

Лише візьму до рук твої долоні.

Ти є один - один поміж мільйонів,

Ти чуєш, я тебе обрала назавжди!

Цілую ніжно в губи, шию, скроні

Ти згодний, так? Цілунками скажи.

І я не знаю, що чекає нас колись,

Що доля нам віщує після крапок…

Мені байдуже, хочу я пройтись

Поміж абзаців і розкритих лапок.

НАДІЯ КОВАЛЮК

Якби ти знав, як пишуться вірші...

Зі спогадів, що пелюстками квітів

непрохано торкаються душі

і сипляться на стіл рядками літер.

Якби ти знав, як плаче ніч-вдова,

під чорний шовк ховаючи тужливо

ті спогади, що мов дурман-трава,

всю душу, розростаючись, обвили.

Якби собі ти тільки уявив:

вірші, немов уламки мого світу,

падуть дощем написаних рядків

і їх я вже не в силах зупинити.

Вони течуть по жилах,по руках

і невмолимо в серце накрапають,

яке за мить розходиться по швах,

живою залишаючи лиш пам"ять. 

Крізь біль ночей як пишуться вірші...

коли в житті людей втрачають люди,

як криком вириваються з душі....

Якби ти міг хоча б на мить відчути.

Та ти не зможеш...

Тужить по землі

вдовиця-ніч, вона одна лиш знає,

як безкінечно жаль, що не в тобі,

а в цих віршах я душу воскресаю.

Що кожен вірш - то втеча від журби...

Якби ти знав...Якби ти знав...Якби...

ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!

Бо профіль вітру вранішнього строгий.

Твій корабель у гавані стоїть,

готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.

А чорна буря розправляє крила.

Але я сонце вишила вночі

на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.

Далекий голос так співає тужно!

Твоя любов - як дзвін старих балад -

гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.

Моря шумлять, і холодно на світі.

Таких, як ти, чекають все життя

заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!

Покинеш дім. Любитимеш чужинку.

Ти з тих, котрі цілують спершу меч,

а потім - жінку.

ЛЮБОВ ІГНАТОВА 

А, хочеш, я буду твоєю веснянкою -

Розвітреноніжною, сонячноквітною?.. 

Звучатиму сміхом, або колисанкою?.. 

Чи пташкою стану, до неба привітною?.. 

А, хочеш, сніжинкою стану останньою -

Впаду на долоні п'янкою краплиною? 

У вікна зорею світитиму ранньою... 

У каві корицею стану -жариною... 

Чи, хочеш, я квіткою стану підсніжною, 

Тією, що з дійсністю бореться сірою? 

Чи стежкою стану для тебе підніжною... 

...Не зрань мене тільки своєю невірою... 

ІРИНА САКОВЕЦЬ

Ви начебто з’явилися зі сну.

Чи то мені Вас ангел напророчив?

Фіалками заквітчану весну,

здається, увібрали Ваші очі…

Коли холодне сяйво ліхтарів

не здатне обійняти і зігріти –

усмі́шка Ваша й сонце угорі

затьмити може теплотою літа.

Я Вами сню і мало не молюсь

про погляд Ваш, оту осінню мудрість.

Снігами вже притрушує імлу

пробуджена зима на виднокрузі.

Вона вплітає в небо сивину,

моя ж душа – рясна весня́на злива.

Ви начебто з’явилися зі сну,

і я щаслива, справді, я – щаслива…

НАДІЯ КОВАЛЮК

Не треба більше спогадів…Мовчи!

Хай за плечима стогне й плаче вітер,

допомогти не може він нічим,

що в нашому саду вмирають квіти.

Не воруши той день, коли ти йшов,

в думках перебираючи причини.

У тім, що вічна пам’ять, не любов,

повір, на цій землі ніхто не винен.

Ти ще у снах повернешся колись

на стежку, що любов’ю кровоточить,

якщо мене там стрінеш – відвернись,

не дай Господь – заглянути у очі.

Не треба… Ти вже в іншому саду.

Настане день – вона віднайде зілля,

і ти, сп’янівши, вмить забудеш ту,

котру колись любив до божевілля.

Її рука розділить, роздвоїть

цей світ на дві окремі половини,

щоб обійти ту невблаганну мить,

коли пересікаються стежини.

Ти все забудь…Одне лиш пам’ятай:

у тім саду, де виросли нам крила –

безповоротно втратив ти свій рай,

в якому я до сліз тебе любила.

СОФІЯ КРИМОВСЬКА

Наостанок були слова

і холодна рука, як вирок.

День у сутінки відпливав

і чіплялась за погляд віра.

Та не плакалось більше, ні,

не просилась любов у прийми.

Ти помер назавжди в мені…

Засудомив лише у римах.

ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКА

Ти прийди, але я не побачу,

Ти постукай та  не підійду.

Просто знаєш,  знов таки  пробачу,

Знову зраду кругом обійду.

Подзвони, але  вже не почую,

Напиши,  читатиму не я .

І  тобі не знати чи  сумую,

Чи від сліз, сама вже  не своя.

Ти поклич, але вже не спинюся.

Ти іди, залиш мене мені.

Хай  востаннє щиро помолюся

Я за  щастя на самотині .

Прокричи - до відстані луною…

А мені скажи… скажи  ... люблю!

До плеча  схилюся я німою.

Прошепчи ж… бо ... поруч ще  стою...

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

НАДІЯ КОВАЛЮК

Хороший мій… Недавно ще коханий…

Із волошковим полем у очах.

Колись твій образ срібними нитками

Вплітався в моє серце по ночах.

Далекий мій… Приніс ти стільки болю,

Що вистачить на декілька життів.

Та не була б застужена тобою –

Ніколи не писала б я віршів.

У них – мої надії розіп”яті,

Які відчутні в кожному рядку.

Якби ти Музу міг мою впізнати –

Була б вона в терновому вінку.

Забутий мій… Відірваний від серця…

Не треба… Не читай моїх віршів,

Бо в душу твою знову заплететься

Моя душа, яка поміж рядків.

Ти вже не зможеш цього не відчути

І житимеш на острові жалю…

Хороший мій… Далекий мій… Забутий…

Тож прощавай… Цілую… Не люблю…